МУЗЕЙ СЕЛА                                                 

 Куделя                         

 нерозлучна  була   з  дівчатами  та  заміжніми  жінками  від  осені  до  весни     Експонат  музею  села,  навита  пряжею   коноплі   секретарем  сільської  ради  Дімітрюк  М.Д.)   

                              Конопля

   Мовознавці  часто  пишуть:  Полотном   древні  слов’яни  називали  не  всяку  тканину,  а  лише  волокнисту « матерію». Така тканина добре зігрівала    зимою    наших  пращурів. А  літом  давала приємну   прохолоду.  Знатні  люди   народної  медицини  стверджують,  що  такий  одяг  зберігав  людське  здоров’я.  І  носили  його  наші  предки  включно  до  50-х  років  минулого  віку.

З  коноплею  людство  познайомилося  дуже  давно.  Мабуть,  перше  знайомство  було  завдяки  коноплянній  олії   з  насіння,  а  потім  сировина  використовувалася  для   сукання  мотузки,  а  вже значно  пізніше  стала  застосовуватися  для  тканини.

Про  урожай  коноплі  думали  з  осені,  цьому  передувала  велика  підготовча  робота - підготовка  ґрунту,  а  весняний  посів,  супроводжувався  священним  обрядом,   призначеним  забезпечити  добру  схожість  та  прекрасний  ріст  коноплі.

Тканини  із  коноплі  називали наші пращури   «замашними»,  а  коноплю  «прядивом».

Обробка  їх  стебел  становила  складний  процес  поетапної  підготовки  волокон  до  прядіння.

Коноплю  збирали  в  два  прийоми.  Спочатку  після  цвітіння  вибирали  чоловічі  рослини - гландани, а  жіночі  залишали  в  полі  формувати  олійне  насіння.  А осінню  стебла  дозрілих  плодів  зв’язували  в  окремі  сніпочки - горсті  і  на  сонці  з  сухих  конопель  вимолочували  ціпом  насіння.  Сніпочки  грузили  на  віз  і  возили  в  "Шипіт» або  в  урочище  «Кут»  у  мочило,  а   мочили їх  так,   щоб  повністю  були  занурені  у  воду.  Щоб вони   не  спливали,  їх  прикладали  великим  камінням  і  залишали,  щоб  мокли  на   три  тижні.  Коли  коноплі  вимокали,  тоді  їх  витягували  із  води  і  просушували. Везли  по  домах  і  розкладали  навколо  хати, а   в  сонячну,  теплу  ще  днину  можна  було  побачити,  як  загороджено  снопами  кожний  двір.

Коли  коноплі  сухі,  тонкі  волокна,  що  утворюють  луб,    легко  відокремлюються  одне  від  одного.  Висушені  коноплі  потрібно було  терти,  і  терли  їх  на  простому  верстаті - баталниці,  щоб  відокремити  волокна.  Одержане  і  ще  не  очищене  волокно  чесали  на  дерганці,  яка була  подібна   на  металеву  щітку.  Із  погано  очищеного  волокна  отримували  клоччя,  а  з    клоччя  виготовляли  грубі  нитки  на  мотузки  та  мішки,  а  з  кукли  пряли  на  ткання. 

Експонат музею.  Дерганка.

                        Веретена  і  прядки

Дерев’яні  веретена  призначаються    для  прядіння  ниток  із  різноманітної  пряжі  і  складаються  із  загостреного  по  краях  стержня  та  прясла.  Прясло - нижня  частина  веретена - розміром від 3 до 6 см у діаметрі, завтовшки 0,7 - 2 см.  Веретена  виготовляли  із сухого дерева (берези, липи)  на токарних станках.  Довжина  веретена  коливалася  від  20  до  80  см.  На  верхньому  загостреному  кінці  іноді  вирізувалася  «борідка»  для  скріплення  петлі,  потрібної  для  одного  із  раціональних  методів  прядіння.

Жінки  найбільше  дорожили  пряслами,  старанно  і  тільки  їм  відомими  мітками  мітили  їх,  щоб  випадково  не  « обмінятися «  на  посидінках, коли  розпочиналися  ігри,  танці  і  просто  різні  розмови.

Способів  прядіння є  чимало,  а  загальновідомі - це  в  кулаці  або  пушками  пальців.  Грубі  нитки  пряли  довгими  і  важкими  веретенами,  а  тонкі - короткими  і  легкими.

У  нашому  селі  завдяки  магнату  Гелашеву,   ткацтво  було  розвинуте  добре  і  застосовувалися  передові  технології,  так,  як  окремі  ткацькі  вироби  возили  продавати  по  всій  Європі.

Сельчани  застосовували  у своїй  нелегкій  праці  ряд  різноманітних  прядок.  Механічна  прядка (візок, коловоротом, німецька  куделя),  значно  прискорювала, а  головне  полегшувала  прядіння,  оскільки  приводилася  в  рух  ногою.  В  основному  побутувала  вертикальна  прядка, подекуди  горизонтальна

                                                                                      Ножна  прядка. Експонат   музею села.    Веретена . Подарувала  музею  Ткач  Т.Л.

                     Нитки -  основа  ткання 

Нитки  з  веретена  змотували  в  клубки,  а  вже  потім  перемотували  їх   на  мотовило,  довжиною  1,5  м.

Одну  прядену  нитку  на  мотовилі  називали  чисницею - 3 м., а  10  чисниць  становило  пасмо,  20   пасмів  півмітка,  2  півмітка  -  міток.  На  мотовило  намотували  не  більше  мітка.  Для  зручності  підрахунку  кожну  пасму  перев’язували  ниткою.    

    Клубки  пряжі.  Експонати  музею  села.  

Зняту  з  мотовила  пряжу  (міток)  вимочували  в  теплій  воді  і  золили.  Мітки  фарбували  місцевими  рослинними  і  тваринними  барвниками.  Чорний  колір  одержували  з  відвару  дубової  кори  та  коріння  кінського  щавлю,  а  стійкий  чорний  колір  вовни  робили  за  допомогою  відвару  бобових  стручків,  насіння  соняшника  та  вільхової  кори.  Жовтий  колір  отримували  за  допомогою  відвару  лушпайок  цибулин,   гречаної  полови.  Для   одержання  зеленого  кольору  відварювали  спориш,  листя  берези,  добавляючи  дубову  кору.

Усі  барвники  для  стійкості  фіксували  природними   кислотами  - оцтом  або  розсолами  (  з  капусти,  огірків),  сироваткою,  а  також  сіллю.

З  мітків  пряжу  змотували  на  котушки,  а  з  котушок - у  снувальну.  Із  снувальки  пряжу  перевивали  на  основу.  Основа  набиралася  на  ткацький  верстат (кросна).

              Кросна  -  ткацький  верстат

Найбільш  важливою  і  поширеною   роботою  в  нашому  селі  було  килимарство.  Килими  служили  для  утеплення  і  прикрашення    житла,  використовувалися  в  обрядах   та  ритуалах.  Килимами  та  звоями  верет  сплачували  данину,  а  також  виготовляли  на  продаж.

  Просте  полотно виготовляли  на  кроснах  методом  переплетіння  ниток.    Досягається  це  натискуванням  на  педалі  (підніжки, ремізки).  Залежно  від  призначення   тканини  кількість  підніжок  на  кроснах  збільшувалась.

У  нашому  селі  застосовували  в  основному  два  типи  ткацьких  верстатів:  вертикальний  і  горизонтальний.  Перший  був  простим  -  звичайна  рама,  на  яку  вертикально  натягувалися  нитки  основи.  Узор  закладався  за  допомогою  тонкої  палички.  Тоді  перетикався  між  ними  фон.  Для  ущільнення  користувалися  спеціальним  гребенем.  На  відміну  від  вертикального  горизонтальний  верстат  має  пристрій  для  піднімання  й  опускання  ниток  основи,  а  досягається  це  з  допомогою  підніжок  та  нит. Саме  наявність  нит  дає  змогу  робити  різноманітні  види  переплетінь  і  виготовляти  безліч  різновидів  ткацьких  виробів.

Кросна  тримаються  на рамному  стані.  Рівномірне  розміщення  ниток  по   всій  ширині  верстата  забезпечується  особливим  механізмом  -  набивкою  із  бердом.  Верстат  має  також  два  воротила:  передній  для  полотна  та  задній  для  навивання  основи  (ниток).  Під  час  заправки  кросен  використовуються  ритки,  це  рідкіша  рама  подібна  до  берда.  Нитки  ткання  просовують  між  нитками  основи  за  допомогою  човника,  в  середині  якого  пустотіла  бузинова  трубочка  з  намотаними  поверх  необхідними  нитками.                                               Різні   човники.  Подарувала  у  музей  Ткач  Тетяна  Луківна  1932 р.н.

   Кроснам  нашого  музею  більше  100  років!  А  подарили  їх   музею  села  онуки  Дімітрюка  Дементія,  який  був  найкращим  столяром  в  селі.

                                                                            Кросна  музею

Із  розвитком  легкої  промисловості  необхідність  у  домашньому  виготовлені  тканини  відпала.  Але  традиції  народного  художнього  ткацтва  й  сьогодні  не  занедбані. 

  За  кроснами    Жінката  Ганна  Архипівна -  працівник  місцевої  школи,   Ганна  Архипівна  гарна  ткачиха  і  допомогла  набрати  основу  ниток  у  кросна ,що знаходяться в музеї.

На знімку:  Підвисоцький  Анатолій -   майстер -  будівельник,  виконував  рмонтні  роботи у  приміщенні  музею.

  Маленька  Надія -  завідуюча  сільською  бібліотекою.  Подарувала  у  музей   вишиту  сорочку.

   При  остаточному   розчісуванні  кожної  прядки  волокна  ( микання  мичок )  застосовували   і  залізну  щітку  з  набитими   тонкими   цвяхами.  Експонат  музею..

    Для  підвищення  продуктивності  праці  застосовувалася  ручна  моталка. Експонат  музею.   

 На  знімку  внизу: Пошак Іван Іванович 1954 року народження  подарив у музей утюг яким користувалися його батьки

На знімках : Баталниця.  Застосовували  для  тіпання  прядива.  Експонат  музею.

 Берда,  частини  кросен.

   Ручна  моталка    для  намотування  цівок.

                                                                                                                                                                             Жорна  -                               пристрій  для  ручного  помолу  різного  зерна,  складений  з  двох  каменів,  одного  над  другим.  Верхній  рухомий  називають – горішній,  а  нижній - долішній  .

Пожовтілим  документам  та  грошовим   знакам  більше  100  років.

.

                                  Тканини

Готові  тканини,  зняті  з  ткацького  верстата,  піддавали  також  відповідній  обробці.  Знята  з  верстата  тканина  і  змотана  в  звій ,  чи  в  сувої,   вибілювалася  на  сонці.  Сувої  полотна  золили  в  зільниці  лугом  (золою),  а  тоді  вже  вибілювали  на  сонці,  постійно  поливаючи  водою,  і  тільки  тоді  тканина  вважалася  придатною  до  шиття.

Шили  сорочки,  штани  та  майже  все,  що  потрібно  було.  Малі  дівчата  і  хлопці  носили  довгі  сорочки  нижче  колін.  Жінки  також  шили  собі  із  конопляного  полотна  довгі  сорочки.   А  іноді  до  такої  сорочки  шили  фартух.  Це  була  -  спідниця  на  неділю,  або  свято.  Фартухи  шили  пізніше  з  купованої  тканини.

Сім’ї, які  жили  в  достатку,  шили  собі  скатерки  на  стіл    ( зшивали  з  двох  частин  тканого  полотна).  Скатерки  з  своєрідним  естетичним  смаком  були   ознакою  господарності  жінки,  фарбували  їх   у  червоний  або  жовтогарячий   кольори,  а  інші  в  жовтий  чи  зелений.

Майже  всі  виготовляли  рушники,  як  предмет  побуту  та  обрядовості.

Велике  значення  в  інтер’єрі  відігравали  домоткані  веретки,  якими  застелювали  лави,  лежанки,  печі .  Веретки  входили  в  придане  нареченої,  ними  встеляли  домовину.  Веретки  були  білого,  рідше  чорного  і  сірого  кольорів,  а  значно  пізніше  при  їх  виготовленні     перетикали  кольоровими  смужками,  які  послідовно чергувалися.

З  вереток  світлих  тонів  шили  бесаги,  якими  користувалися  всі  селяни  для  перенесення  різного  вантажу  на  своїх  плечах.

                                 Жорна

Жорна - пристрій  для  ручного  помолу  збіжжя,  складений  з  двох каменів,  один  над  другим.

Жорна  становили  для  свого  часу  велику  цінність  і  були  в  наявності  лише  у  заможних  господарів.   Немає  жодного  прямого  свідчення  про  те,  що  витісування  каменю  з  місцевих  осадових  порід  виконували  в  селі  Білоусівка.  Часто  згадується  лише  факт,  що  вони  виготовлені  з  каменю.  Тобто  немає  даних, а  порода каменю,  наприклад  туф,  з  якого  виготовлені  жорна  біля  села  в  каменоломні  Шипіт    виявлена  дуже  давно.  Є  свідчення,  що  місцеві  каменярі  виготовляли  надгробні  та  придорожні  хрести, точила,  кременеві  кресала,  а  також  мурували  криниці,  плоти.  В  каменоломні  Шипіт  знаходиться  і  досі  різновиди  пісковиків  та  вапняку.  Не  виключено  що  саме  наші  каменярі виготовляли  і  жорна.  Для  порівняння  використовували  тільки  колір  поверхні  каменю,  а  в  селі  є  в  наявності  ще  багато  діючих  жорен  які  зберігають  песимісти  на  всякий  випадок  -  жовтого, темно  червоного, сірого  кольорів.  Для  більш  достовірних  визначень  потрібні  мінералогічні  дослідження.

Давньоукраїнські  жорна,  які  знаходяться  як  експонат  у  музеї  села,   виготовлені  з  пісковику,  діаметр  верхняка,  як  його  ще  називають  горішній, (рухомий) -  55  см.;  маса  всієї  системи - 45  кг.

При  виготовлені  жорен  для  того,  щоб  зменшити  силу  тертя  між  каменями  та  дати  змогу  проходити  зерну  в  процесі  розмелювання  по  площині  жорен  від  центру  до  країв,  потрібно  створити  певний  регулювальний  зазор  між  робочими  площинами.  Для  створення  певного  зазору  впроваджено  і  використовується  додаткове  пристосування.  Для  цього  на  нижній  камінь (долішній)  за  допомогою  системи   дерев’яних  клинів  насаджується  дерев’яне  веретено  у  вигляді  тупого  списа.  Верхній  кінець  веретена  товщиною  з  олівець  старанно   заокруглений  і  піднімається  за  допомогою  системи  клинів  над  поверхнею  нижнього  жорна  на  кілька  сантиметрів.  Цим  і  досягається  встановлення   зазору  між  каменями.  Таким  чином  верхній  камінь  спирається  на  веретено    виготовленим  заглибленням  (6-8 мм),  яке  відповідає  вершині  веретена (напівсферичне). 

Верхнє  жорно  спирається  лише  в  одній  точці (як  спирається  стрілка

 годинника  на  вісь),  це  використовується  як  спеціальний  підшипник для   відцентрування  обертання, зменшення  тертя.

У   дію  верхній  камінь  приводила    дерев’яна   ручка  чи  в  інших  випадках -  жердина.   Завдяки  регулювальному  пристрою  істотно  зменшилися  прикладні  зусилля  для  помолу.  Навіть  жінки  та  підлітки  мололи  зерно.

Щоб  пропустити  через  жорна  10  кг. Зерна,  потрібно  було  затратити  цілу  годину.

На знімку:    Жорна.

                                     Столи

Столи  виготовляли на   прямих  та  схрещених  ніжках  із  широким  підстіллям.  Часто  стіл  та  лава  утворювали  кухонну  групу  інтер’єру

Підстіллям

стола  музею  більше  сто  років.  Погодилася   здати  в  музей              Цибульська  Тетяна  Артемівна  1927 року народження.

Писемні  документи  музею

Джерелами  вивчення  історії  є  речові  та  письмові  документи. Якщо за речовими документами ми  визначаємо приблизно період перебігу подій, то в писемних документах зберігаються точні дані і хід подій. Якщо  мовою писемних документів провести невеличку екскурсію нашим музеєм  то можна  назвати найстаріший письмовий документ датований  1904 роком 22 дня грудня місяця  і  відноситься  він до  групи аграрних документів. Документ  складений   на  стандартному листку , а окремі документи  складені на листках  із зошита.  Всі документи без друкарської основи, тобто написані  від руки. Вражає каліграфія письма.

На першій сторінці внизу в правому кутку типографічні марки із зазначенням вартості за надану послугу.  В  документі йдеться мова  про  те, що Фока і Василь   Горохов переуступають всі свої  права цього числа  односельцю своєму Григорію Злому на одну десятину поля на 10 років, вказано розміщення землі,сусідів по  землі і сума в 13 рублів. Свідками були Іхель Рахман, Василь Янчак, Корнилій Янчак. Завірив документ сільський староста А.Гнатов. За неграмотного Василя Горохова підпис брата. І відповідні печатки. В музеї є документи. Які  свідчать про обмін і продаж землі. Є документи видані російською і румунською мовою. Досить цікавими є  документи на позику  грошей.   

                             Ваги

    Перша згадка про ваги відноситься до шостого тисячоліття до нашої ери. Припускають, що ваги у вигляді рівноплечій коромисла з підвішеними чашками з'явилися вперше в Стародавньому Вавилоні і Єгипті.
       Зображення рівноплечій ваг досить досконалою, на думку фахівців, конструкції можна побачити на піраміді в Гізі  ( Єгипет).    Набагато пізніше сконструювали не рівноплечі   ваги з пересувною гирею.
        Науковими дослідженнями з  ваго вимірювання  займалися найвідоміші вчені старовини - Евклід, Архімед.
        Всім відома легенда про те, що Архімед вискочив з ванни з криком "Еврика!". Саме в цей момент, якщо слідувати легендою, він придумав, як визначити, з чого зроблена корона   сиракузького   царя. На одному коромислі   рівноплечих    ваг Архімед завдав ділення і зміцнив гирку, яка могла переміщатися. Помістивши на чаші терезів корону, він урівноважив її золотом. Потім обидві чаші занурив у воду. Архімед виходив з того, що різні метали при рівності їх ваги повинні займати неоднакові обсяги, а   виштовхуюча   сила води дорівнює вазі витісненої рідини. Тому рівновага повинна бути порушено, якщо на шальках лежать різні метали однакової ваги. Для його відновлення треба було пересунути гирку на коромислі. Архімед зробив градуювання плеча коромисла для всіх відомих тоді металів і сплавів. Він встановив, що в короні більше срібла, ніж золота.
       У 1586 році Галілей сконструював спеціальні гідростатичні ваги для визначення щільності тіл.
З самого моменту винаходу ваг людей хвилювало питання точності    ваго вимірювання.   У Біблії є місця, присвячені метрології: "Нехай будуть у вас ваги вірні, гирі вірні, ефа вірна, гін вірний" (Третя книга Мойсеєва. Левіт. 19.36). "Вага неоднакова,  неоднакова  міра, то й інше - мерзота перед Господом" (Книга Приповістей Соломонових. 20.10). Також містяться рекомендації про необхідність суворого дотримання міри та ваги.   

 Можливо, саме тому перші зразки мір і ваг зберігалися в церквах і монастирях, а першими "повірниками" були церковні служителі.
       На Русі в 996 році князь Володимир наказав ввести єдині міри ваги  та  щорічну  перевірку  ваг.
       У 1723 році Петро I видає Указ про те, щоб борошно, крупу, солод і толокно продавати на вагу, а не на око, і в "заорленние ваги", тобто повірені та тавровані, "а якщо у кого з'явиться фальшива міра і ваги ,» оно» буде жорстоко оштрафований ".
      Традиції попередників продовжив і розвинув Д. І. Менделєєв, який очолив Депо зразкових мір і ваг в 1892 р. За його ініціативою Депо було реорганізовано в Головну палату мір і ваг. У програмі реорганізації Менделєєв особливу увагу приділив збереженню і використанню метрологічних пам'ятників. За його клопотанням до музею були передані старовинні міри і ваги з Монетного Двору, Академії наук, Військово-топографічного Депо, а також були виготовлені моделі і муляжі різних вимірювальних приладів.
       У 1918 року був виданий Декрет «Про введення міжнародної метричної десяткової системи мір і ваг», в якому йдеться: «Прийняти за основу одиниці ваги - кілограм».
На сьогоднішній день існує велика різноманітність ваг, вдосконалюються вже існуючі моделі ваг і винаходяться нові за своїм функціональним призначенням. Ваги - незамінний помічник в організації будь-якого сучасного виробництва, де якість займає одне з провідних місць.

На фото: вага 1894 року  експонат музею .

    Історія грошей Росії кінця XVIII — ПОЧАТКУ XX СТ.  та її вплив на розвиток грошових відносин в Україні

Важливим етапом у розвитку товарно-грошових відносин Російської імперії кінця XVIII ст. стало запровадження перших паперових грошових знаків — асигнацій (1769 — 1843 роки — час існування). Започатковане 29 грудня 1768 року Маніфестом, виданим Катериною II (1762 — 1796), про введення асигнацій. Асигнації мали подвійне забезпечення:

– розмінювались на мідь у Петербурзі та Москві в асигнаційних банках;

– приймались у тих же платежах і податках, як і мідна монета.

1862 року царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото і срібло. Однак уже наприкінці наступного року розмін було відмінено.

Наприкінці XIX ст. розпочинаються зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалась золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного монометалізму).

Дедалі актуальнішим наприкінці XIX ст. поставало питання про встановлення в Російській імперії грошового обігу, заснованого на золоті, як це вже було у Великобританії, Франції та Німеччині.

Карбувались нові золоті монети п’яти карбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу.

Того ж, 1897 року було відкарбовано золоті монети номіналами 15; 10; 7 1/2 руб. Росія, таким чином, перейшла до золотого рубля. В обігу перебували такі його номінали: 10 руб. (7,74 г чистого золота); 15; 7і/2 руб. (карбувались рідко); 5 руб. (3,87 г чистого золота); 1 руб. (вага — 20 г, з них — 18 г чистого срібла); 50, 25 коп. (90% — срібла, 10% — лігатури);

 20, 15, 10, 5 коп. (білон — сплав срібла); 5, 3, 2, 1, 1/2, 1/4 коп. (мідь). Одночасно в обігу були і банкноти: 500, 100, 50, 25, 10, 5, 3, 1 руб.

У всіх банках Росії проводився вільний обмін грошей на золоту монету. Ця грошова структура була досить міцною. Одночасно в Росії розробляли проекти реформ, спрямованих на уніфікацію грошової системи.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни.

У 1914 році з початком першої світової війни в державі було призупинено карбування золотих і срібних монет. Натомість, було розпочато випуск кредитних грошей номіналами 1, 2, 5, 50 руб.

У роки війни (1914 — 1918) рубль втратив більшу частину своєї вартості: 1 руб. = 37 коп. (станом до 1914 р.).

У час правління Тимчасового уряду (лютий 1917 р.) в обіг було випущено т. зв. «керенки» — гроші Тимчасового уряду (назву отримали від глави Тимчасового уряду О. Керенського). Ці банкноти не мали ні номера, ні серії. Основними їх номіналами були 40 і 20 руб. Тимчасовим урядом також було здійснено емісію 250 і 1000 руб.

Тимчасовий уряд у ще більших розмірах, ніж царизм, вдався до емісії паперових грошей і до зовнішніх позик. Лише протягом п'яти місяців — з березня по липень 1917 року — було випущено паперових грошей на суму 4500 млн. руб., тобто втричі більше, ніж за весь період першої світової війни до лютого 1917 р. На 1 січня 1917 р. в обігу перебувало кредитних білетів на суму 9,1 млрд. руб., на 1 жовтня 1917 р. — вже на суму 17,2 млрд. руб., а на 1 листопада 1917 р. — 22,4 млрд. руб.

  Падіння курсу рубля почалось з перших місяців війни. Станом на 1915 р. офіційний курс рубля знизився до 80 коп., а наприкінці 1916 р. — до 55 коп. Значно зменшилась купівельна спроможність рубля, яка, за офіційними даними, на 1 березня 1917 р. знизилась майже в чотири рази (1 руб. = 27 копійок). За іншими джерелами, індекс зростання товарних цін уже на 1 січня 1917 р. досяг 702 (у 1913 р. він дорівнював 100), тобто купівельна спроможність рубля знизилась до 14 коп. У наступні місяці ця тенденція прогресувала. Вона переконливо свідчила про подальший розвал господарства Росії та в її складі — України.

Експонати музею. Грошові знаки  1898  року.

На фото: експонати музею

                        Грошові  відносини  в  Україні

   Законом Української Народної Республіки від 1.03.1918 р. грошовою одиницею стала гривня, яка дорівнювала 1/2 карбованця і ділилася на 100 шагів. В обігу перебували грошові знаки вартістю 10, 25, 50, 100, 250, 1000 карбованців, а також 2, 5, 100, 500, 1000 і 2000 гривень. Гривні всіх номіналів, крім 5 гривень були надруковані у Берліні, 5 гривень випускались у Станіславі (тепер м. Івано-Франківськ). Карбованцеві купюри друкувались у Києві, Кам'янці Подільському та в деяких інших містах. Поліграфічний рівень їх виконання значно гірший і у зв'язку з цим їх часто підробляли. Розмінна монета — шаги, випускались у вигляді поштових марок, номінальною вартістю 10, 20, 30, 40 та 50 шагів.

Під час першої світової війни та визвольних змагань українського народу у зв'язку з браком розмінної монети з'явилась велика кількість міських та регіональних грошових знаків т. зв. бон, чеків, розмінних знаків, тощо. Зокрема на Волині вони випускались у Кременці, Дубно, Луцьку, Острозі, Житомир, Рівному та ін.

Після встановлення на українських землях більшовицького режиму, а згодом і включення їх до складу СРСР тут були поширені знаки радянського зразка. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період використовувались гроші держав, до складу яких вони входили: у Галичині польська марка, а з 1924 — злотий, що дорівнював 100 грошів, на Закарпатті - чехословацька крона, яка ділилася на 100 геллерів, а на Буковині — румунська лея, що складалася з 100 бані.

Після відновлення державної незалежності України 1991 р. взято курс на запровадження в обіг власної грошової одиниці — гривні, яку було введено у вересні 1996.

Грошові  знаки  радянського  зразка.  Експонати  музею.

Над виготовленням стенда працюють Якубовський І.М., Студена О.П. та Басюк Д.В.

 На знімку: Бідонько Надія Карпівна 1926 р.н.  подарувала   музею

прядку.                                                                                                                                                         

На  знімку:  Степанятов  Пилип  Степанович  постійно надавав допомогу   музею села.

    На фото: дівчата повоєнних років взуті  в постолах

 Предмети  селянського  вжитку  початку  ХХ  століття

Предмети  селянського  вжитку  часто  називали  хатнім  начинням.  Багате  різноманіття  господарського  начиння  умовно  розділялося  на  два  типи:  хатній  та  дорожній.  Комплекс  хатнього  господарського  начиння  набагато  ширший  за  дорожній.

 Зерно,  як  і  борошно,  зберігали  в  коморі  у  діжках,  дерев’яних  ящиках  із  відкидним  верхом  (скринях)  та  мішках,  Відміряли  борошно  прийнятими  спеціальними  мірками  дерев’яними  четвериками.  Перед  випічкою  хліба  борошно  пропускали  через  сита.  Сітка  на  ситах  виготовлялася  із  кінського  волоса,  пізніше  заміненого    мілким  металевим  дротом,  які  кріпилися  за  допомогою  обруча.  Просівали  борошно  в  невеликі  довбані  з  цільного  відрізка  деревини  корита  прямокутної  або  човноподібної  форми.  В  цих  коритах  або  діжечках  готували  кисле  тісто  з  житнього  й  пшеничного  борошна,  інколи  з  додаванням  вареної  бульби  або  кукурудзяного  борошна.  З  місиного  тіста  пекли  хліб.  Пізніше  для  випікання  хліба  почали  застосовувати  металеві  форми.  Розкладали  в  напаленій  дровами  печі  хліб  за  допомогою  деревинної  хлібної  лопати.

На  знімку:  корито використовувалося  для  приготування  тіста - експонат  музею .  Погодився  здати  у  музей  Ткач  П.Л.

     Переробка  і  зберігання  молока  і  молочних  продуктів

Доїли  корів,  овець,  кіз  у  дійниці  -  невеликих  розмірів  дерев’яні  бондарні  казани   з  двома  невисокими  вушками  і  протягнутою  у  них  дужкою.

Проціджували  молоко  у  глиняні  глечики – (гладущі )  або  низенькі  кулеподібні  ринки.  У  ринках,  гладущах ,   а  інколи  і  в  макітрах  підігрівали  кисле  молоко  для приготування  сиру.  Яке  потім  зливали  у  зшитий  трикутний  шматок  полотна , раніше його називали  «воскудавець»,  притискаючи  його  чимось  для  відокремлювання  перегону  (зеру).

Сир  солили  і   складали  у  дерев’яну  діжечку,  перекладаючи  шарами  масло,  зверху  закривали  полотном  обмотаним  дерев’яним  кружком  і   притискали  річковим  каменем.  Так  приготовлений  сир  зберігався  іноді  і  до  двох  років.

Сіль  тримали  на  столі  в  сільничках  -  точених  дерев’яних  чарках  або  глиняних  мисочках  які  були  різноманітні.

На  знімках:      гладущик  подарив   музею  Янчак  І.І.  та  дерев’яна  чарка (сільничка)  доставлена  у  музей  Басюком Д.В.

 На знімках : Бідний Василь  та його батько.(Подарок музею скриня та крайка)                              

Скриня

Важко  повірити  але  як  свідчать  старожили  не  в  кожній  хаті  був  присутній  стіл,  інколи  скриню  використовували  за  стіл.  Вкривали  скриню  широким  рушником  і  клали  на  ньому  хліб, миски  з  їжею.  Їли  дерев’яними  ложками.

Бідний  Василь  Георгійович  (фото  зліва)  подарив  музею   села  скриню  свого  діда ,  Бідного  Константина. На  знімку вверху :  групове фото  1943 року. Зліва  на  право  Бідний  Георгій   Костянтинович.

Скрині -- найважливіша типологічна група серед традиційних народних меблів. Вони були віддавна першим предметом весільного приданого молодої, куди складали одяг, тканини, прикраси та інші коштовності. Столярів, які спеціалізувалися на виготовленні скринь, називали скринярами, або скринниками. Художній промисел скринь був поширений майже по всій Україні та проіснував до першої треті XX ст

На  фото:  дерев’яна  скриня   

                                Іграшки
  Іграшка – давній,  багатогранний вид мистецтва, якась особлива поезія, захоплюючий казковий світ, і приходила дуже рідко  в  оселю.
   В сільській  іграшці знаходили  відображення явища історичного буття, етичні і естетичні уявлення. Вона засвідчувала  своєрідні мистецькі риси, виявляла художню обдарованість народу, його прагнення до краси, творчу фантазію.
   Секрет привабливості іграшки у жвавості розповіді, в простоті, лаконізмі. Умовність зображення та узагальненість форм не бентежили  дитину, в цьому вигаданому напівреальному, напівфантастичному світі для неї все своє добре знайоме і близьке. Він її захоплював, давав  можливість щось домислити, до уявити. Світ іграшки, яка ставала  втіленням любові до дітей це світ симпатичних ляльок, лагідних звірів і співучих птахів. Майстер-художник схожий на доброго чарівника, все, що виходить з-під його рук пройняте любов’ю до природи, тонким гумором.
Цінність іграшки не лише в її зовнішньому художньому оформленні. Це безперечно важливий фактор. Разом з тим цінність і в тому на скільки вона пожвавлювала   гру, спонукала  дитину до дії, розвивала естетичне ставлення до світу .  Цікаву  тему в сільській іграшці доповнювали  фігури птахів. Часто фігури зображували голубів, ластівок , зозуль. Їхні форми утворені плавними переходами об’ємів, що передають овальний тулуб, видовжену шийку, невелику піднесену до гори чи опущену до низу голівку з гострим дзьобом. М’якому плавному силуету фігурок відповідає гладко вкрита воском поверхня. Рідше зустрічається розмальована тонкими, горизонтально-розмішеними  вздовж тулуба, смужками червоного  і синього кольорів, які імітують пір’я. У  пташок спинка вкрита плямами, шийка обведена двома пасками, а живіт і хвостик суцільно помальовані темно-коричневою фарбою, що також у стилізовані формі передає особливості і забарвлення пір’я і водночас декоративно її збагачує.                          Дерев’яна  фігура  птаха, іграшка  40 років х1х століття. Подарила  музею  Якубовська  Марія Яківна  1940 року  народження. Експонат  музею  села.

                    ГОНЧАРСТВО

Гончарство — одне з найстаріших ремесел людини. Зародилось воно ще в кам’яному віці. Люди почали формувати з глини предмети, потрібні для вжитку, ще  до оволодіння вогнем.

Перші глиняні вироби сушили під сонцем. Так вони набирали певну міцність. У перший глиняний посуд складали сухі пожитки. Воду в глеках почали зберігати вже з освоєнням вогню – тоді глиняні вироби почали після ліпки випалювати. З глини ліпили не тільки посуд, але й різноманітні культові вироби – фігурки божеств, схожих на людей.

Білоусівські  сільські   гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки,  барильця,  баньки), а також декоративний посуд,  дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства в селі сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих і світло-сірих глин.  

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах.  Урочище  Глинище  зберегло  свою  назву  до  наших днів  на  тому  місці,  а  це  на  краю  села  розташований    огород Цуркана Василя Дементієвича.   Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір’ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час “дозрівати”, перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.          Технологія виготовлення гончарної продукції досить проста. Спочатку необхідно замісити глину. Причому слід пам'ятати, що для різних виробів використовується певний сорт глини: червона, біла, з домішками вапняку, піску тощо. Після замісу глину,  балабух , потрібно викласти на гончарний круг, у форми або на ліпну дошку рівними порціями і обробити. Після того, як виріб трохи підсохнув і придбав потрібну форму, його необхідно відправити у піч. Якість ліплення і міра сухості виробу, перед тим як його помістити в піч на випалення, впливає на відсоток браку готової продукції. Як правило, в середньому брак складає від 20 до 30%, але треба бути готовим до того, що на первинному етапі він може сягати й 60%.

Після виготовлення виробу  його   іноді    розписували та наносили емаль — поливу.   І тільки  після цього посуд для міцності обпалювали у горні.

На сьогодні гончарство, як й інші кустарні промисли, в  селі  занепали  ,  а  до  50  років минулого  віку  були    добре  розвинуті.   А  в Сокирянському   районі   до сьогоднішнього дня гончарна справа не втратила своєї популярності, існує і розвивається   к  селі  Коболчин  : з обпаленої глини  там  виготовляють  навіть   будівельні матеріали, предмети домашнього вжитку, гарні сувеніри та прикраси. Її не замінили сучасніші матеріали.  Сувенірна продукція має постійний попит і велику популярність, тому для  деяких  майстрів  гончарна майстерня може бути вигідним бізнесом. Красиво виготовлені горщики, вази, фігурки, статуетки та інші вироби мають попит у туристів і є дуже хорошими подарунками.

Музей    села  має  велику  колекцію  гончарних  виробів  ХХ  віку   які  дивом  збереглися  у  наших  односельчан  ,  а   ті    подарували  їх  музею.  Серед  таких  односельчан  є  Пошак  Павло  Васильович,  Злой  Миколай  Миколайович  Калуцький  Василь  Петрович, Самараш Іван Васильович   та  інші.

Гончарні експонати  музею  села

Зразки усної народної творчості — фольклору, обереги пам'яті нашого народу. Їх треба збирати й вивчати.
Горщик, горщок, горшок, горнець, горня, горнятко, — куляста посудина з широким отвором, однією або двома ручками, має покришку. Залежно від величини й призначення в горщиках варили борщ, кашу, вареники, готували печеню, інші страви, а також виварювали білизну.
НЕ СВЯТІ ГОРШКИ ЛІПЛЯТЬ.
УСЯКИЙ ГОНЧАР НАД СВОЇМ ГОРЩИКОМ ПАН.
І НА ДІРЯВИЙ ГОРНЕЦЬ ЗНАЙДЕТЬСЯ ПОКУПЕЦЬ.
ХВАЛИ НЕ ГОРЩИК, А КУХОВАРКУ.

Друшляки нараховують сім екземплярів. Це посудини з увігнутими або ледь розхиленими вінцями діаметром 19–23 см. Стінки рівні, починаючи від вінець, поступово  звужуються до дна. Невід’ємною ознакою друшляків є сформовані під вінцями масивні  колінчасті або горизонтальні вушка-ухвати з вертикальними й горизонтальними отворами для  підвішування посудини. ( Музею подарив друшляк Пошак Павло Васильвич 1941 року народження.

Глечик, глек, гладишка, гладуш, гладущик, дзбан, дзбанок, жбан — висока посудина з округлими боками, широким горлом, іноді з ручкою. Для молока, сироватки, ряжанки, квасу, меду, узвару тощо.
ЯКА ГЛИНА, ТАКИЙ І ГЛЕЧИК.
У НОВОМУ ГЛЕЧИКУ Й ВОДА ХОЛОДНІША. (Тобто краща.)
ГАРНІ ГЛЕКИ В ГОНЧАРЯ НЕ ЗАЛЕЖУЮТЬСЯ. ТРАПИТЬСЯ НА ВІКУ ВАРИТИ БОРЩ 1 В ГЛЕКУ. (Тобто всяке буває в житті, навіть незвичайне.)
ЖАРТУЙ, ГЛЕЧИКУ, ПОКИ НЕ ЛУСНУВ.

Макітра, макотерть — велика, глибока посудина з ручками. В ній учиняли тісто, збивали масло, розтирали мак, солили овочі, складали вареники та хліб. Використовуючи макітру, стригли чоловіків: її надівали на голову й підстригали волосся кругом, попід краями посудини. Зачіска називалась «під макітру».
ЗМАКІТРИТИ. (Тобто зрозуміти, втямити, зметикувати.)
ГОЛОВА ЗАМАКІТРИЛАСЬ. (Запаморочилась.)

 Банька,  куман, кубушка — тюльпаноподібна вузькогорла посудина з одною-двома ручками, в якій носили воду на польові роботи.
ЖНИЙТЕ, ЖЕНИ, ЖНИЙТЕ, ЖВАВО,
ТА НАЙДЕТЕ БАНЬКУ В ЖИТІ.
А ЯК ЖИТО ДОЖНЕТЕ,
ТО  З БАНЬКИ ВИП'ЄТЕ.

Двійнята, трійнята, близнюки — два або три горнятка, з'єднані докупи боками, а зверху — ручкою-кільцем. Кожне з горняток мало окрему покришку. Для двох або трьох різних страв, що їх селяни брали із собою в поле.
А МИ ТАКІ ПАРОВАНІ,
ЯК ГОРНЯТКА МАЛЬОВАНІ. (З народної пісні.)

                             Прання

- Все біле  ретельно пралася, розповідала Цибульська Тетяна Артемівна , 1927 року народження. - Робилося то так: у зільницю (це така колода з отворами внизу і верху, або пробабушка  пральнної сучасної  машинки)  складалося намочене  ( все, що до прання: сорочка, скатерть, пірниці - все біле).
На самий верх у старий "ганчірку" ( шматок старої сорочки) насипалося з  відро попелу. Та зільниця поміщалася на стільчик і разом з ним ставилася в цебер. У печі при вогні у глиняних горшках "грілися окропи" і тим окропом поливався  попіл: і раз, і другий, і десятий, поки, протікаючи через "ганчірку", вода не наповнювала цебер, на "дві п'яді" до верха.
Якийсь час це остигало. Робилося то переважно у вечір, а на рано (досвітком) тепле прання і "жмакалося" на пральній доскі  в цебрі, викручувалося, складалося  на оба кінці коромисла і неслося до копанки ,яка  була обладнана для прання  це  біля Пошака Василя, чи в кінці городу Маленького Олекса. А там пралось  ,ще раз добре полоскалося і знов на коромисло. Отаке було прання майже кожної неділі.

Зільницю  музею подарив  Самараш Іван Васильович 1937 року народження.

На екскурсії в музею села.  Члени координаційної ради з питань місцевого самоврядування при голові   Сокирянської  районної ради.

Ікона подарована  музею села Ткач Тетяною Луківною 1932 р.н., а  раніше слугувала,  як сімейна реліквія і була  передана   Тетяні Луківні   її бабкою.